Концентраці́йний та́бір — в'язниця для військовополонених і цивільних у воєнний час або у країнах з тоталітарним режимом.
Перші концентраційні табори створено англійцями для африканерів під час Другої англо-бурської війни в Південній Африці в 1899.
Юридичної санкцією масових арештів після приходу націонал-соціалістів до влади в Німеччині став прийнятий у лютому 1933 року «Надзвичайний декрет рейхспрезидента про охорону народу та держави», на підставі якого особи, підозрювані у ворожості до режиму, могли піддаватися превентивному арешту на невизначений термін. Щоб надати цій практиці подобу законності, у квітні 1934 року було видано постанову, згідно з якою для превентивного арешту був потрібний письмовий ордер.
Введення надзвичайного стану у лютому 1933 року супроводжувалося масовими арештами комуністів, яких нацисти звинуватили у підпалі рейхстагу. У березні 1933 року був прийнятий закон про надання нацистському уряду надзвичайних повноважень, на підставі яких були проведені арешти керівників «старих» політичних партій (соціал-демократичної та інших), профспілкових діячів, а також євреїв — письменників, журналістів та юристів. У липні 1933 року число «превентивно» заарештованих досягло в Пруссії 14,906 чол., а по всьому Рейху — 26,789 чол.. Штурмовими загонами (СА), СС та поліцією було створено близько 50 таборів масового ув'язнення, в тому числі Дахау, Ораніенбург, Естервеген та Заксенбург.
Після втручання Германа Герінга більшість «диких концентраційних таборів», що перебували у віданні СА і СС, були розформовані. Табори Ораніенбург, Ліхтенбург і Колумбія Хаус, у кожному з яких перебувало близько тисячі в'язнів, продовжували існувати. Незабаром, однак, число в'язнів концентраційних таборів знову збільшилося за рахунок осіб, що слухали іноземні радіопередачі, «розповсюджувачів чуток», членів релігійних організацій (Свідків Єгови) і гомосексуалів. У квітні 1934 року керівництво гестапо зосередилося в руках Генріха Гіммлера: концентраційні табори перейшли повністю під контроль СС, судова влада втратили будь-яку можливість втручатися у справи гестапо.
У лютому 1936 року Гіммлер наділив гестапо правом проводити арешти і розслідувати всі види антидержавній діяльності в межах Рейху; арешти гестапо не підлягали судовому розслідуванню; адміністрація концентраційних таборів була підпорядкована гестапо. Ордер на арешт пред'являвся затриманим лише після арешту (або не пред'являвся взагалі); у в'язниці після тривалих катувань їх змушували підписувати ордер на арешт, який потім пересилали в концтабір як супровідний документ. Малі концентраційні табори були ліквідовані, а в'язні переведені до більших таборів — Дахау, Заксенгаузен і Бухенвальд.
Чисельність політичних в'язнів збільшилася після анексії Німеччиною Австрії і Судетської області (1938). Табори переповнилися, особливо у зв'язку з арештом після «Кришталевої ночі» близько 35 тис. євреїв. Загальне число ув'язнених збільшилося в 1938 року з 24 тис. до 60 тис.
З початком воєнних дій у системі концентраційних таборів відбулися значні зміни: збільшилася кількість ув'язнених, розширилася мережа концентраційних таборів як на території Німеччини, так і за її межами; змінилися функції таборів. «Превентивне ув'язнення» було підпорядковане завданням економічної експлуатації та масового винищення в'язнів.
До числа таборів додалися Аушвіц-Біркенау (травень 1940 року), Гузен (травень 1940 року) і Гросс-Розен (серпень 1940 року).
У роках (1933—1945) приблизно 5 тисяч ]концентраційних таборів створено нацистами в Німеччині й в окупованій ними Європі. За канцлерства Гітлера у 1933 серед найбільш сумнозвісних німецьких таборів існували такі:
Інші концтабори були так званими «трудовими таборами» (нім. Arbeitslager). У них також здійснювалася програма «Знищення через працю» (нім. Vernichtung durch Arbeit).
https://www.youtube.com/watch?v=zHYwsl5JYhM
Алекса́ндр Аро́нович Пече́рский (22 февраля 1909, Кременчуг, Российская империя — 19 января 1990, Ростов-на-Дону, СССР) — офицер (техник-индентант) Рабоче-крестьянской Красной армии. Участник Великой Отечественной войны, организатор одного из самых успешных восстаний в немецко-фашистском лагере смерти Собибор 14 октября 1943 года.
Биография
Родился 22 февраля 1909 года в Кременчуге в еврейской семье. Его отец Арон Вульфович Печерский был помощником присяжного поверенного, мать Софья Марковна — домохозяйкой. В 1915 году вместе с родителями переехал в Ростов-на-Дону. У него были брат Константин (1907), сёстры Фаина (1906) и Зинаида (1921). В 1931—1933 годах проходил службу в армии. Работал электриком паровозоремонтного завода[5], окончил университет, руководил художественной самодеятельностью. С 1936 года работал инспектором хозяйственной части в Ростовском финансово-экономическом институте.
Начало войны
22 июня 1941 года в первый день Великой Отечественной войны Печерский был призван в армию и принимал участие в боевых действиях. В сентябре 1941 года был аттестован на воинское звание техника-интенданта 2 ранга, соответствовавшее воинскому званию командного состава «лейтенант» и служил в должности делопроизводителя 596-го ГАП 19-й армии. По некоторым данным, вынес на себе из окружения раненого командира.
Плен
В октябре 1941 года попал в окружение под Вязьмой, был ранен и попал в плен. Переболел тифом, но выжил.
В мае 1942 года пытался бежать из плена с четырьмя другими заключёнными. Побег сорвался, и беглецов отправили в штрафной лагерь в Борисове, а оттуда — в Минск.
Сначала Печерский оказался в так называемом «Лесном лагере» за городом[9]. Затем во время медицинского осмотра охранники выяснили еврейское происхождение Печерского. Вместе с другими военнопленными-евреями Печерского посадили в подвал, который называли «еврейский погреб». Там они сидели десять дней в полной темноте.
20 августа 1942 года Печерский был отправлен в минский «рабочий лагерь» СС на улице Широкой в Минске. В этом лагере находилось около пятисот евреев из Минского гетто, а также евреи-военнопленные[6].
18 сентября 1943 года в составе группы заключённых-евреев Печерский был отправлен в лагерь уничтожения Собибор, куда он прибыл 23 сентября[9]. Там он стал организатором и руководителем восстания заключённых.
Восстание в Собиборе
14 октября 1943 года узники лагеря смерти подняли восстание. Согласно плану Печерского, заключённые должны были тайно и поодиночке ликвидировать персонал лагеря, а затем, завладев оружием, находившимся на складе лагеря, перебить охрану. План удался лишь частично — восставшие смогли убить 12 эсэсовцев из персонала лагеря, но завладеть оружейным складом не удалось. Охрана открыла огонь по заключённым, и они вынуждены были прорываться из лагеря через минные поля. Им удалось смять охрану и уйти в лес.
Из почти 550 заключённых рабочего лагеря 130 не приняли участие в восстании (остались в лагере), около 80 погибли при побеге, ещё 170 были пойманы немцами в ходе широкомасштабных поисков. Все оставшиеся в лагере и пойманные после побега были убиты нацистами. В период с ноября 1943 года и до освобождения Польши ещё около 90 бывших узников Собибора (тех, кого не удалось поймать) были выданы немцам местным населением либо убиты коллаборационистами.
До конца войны дожили лишь 53 участника восстания.
Фільм "Собібор"
https://www.youtube.com/watch?v=OY3KqDOr47I
Загинув в концтаборі і наш односельчанин Сухоручко Василь Лукич
Комментариев нет:
Отправить комментарий